У серці кожної української громади, від гамірних обласних центрів до віддалених сіл, стоять бібліотеки — тихі, але наполегливі хранителі колективної пам’яті. Коли хтось запитує, скільки бібліотек в Україні, відповідь не зводиться до однієї цифри. Загальна мережа налічує близько сорока тисяч установ різних типів і підпорядкувань. Водночас публічних бібліотек, які щодня відчиняють двері для читачів, функціонує значно менше — приблизно 11 800–12 900 закладів. Ця різниця пояснюється не лише війною, а й багаторічними процесами реорганізації, децентралізації та природної оптимізації.
Мережа зазнала серйозних випробувань. Повномасштабне вторгнення пошкодило понад тисячу бібліотек, повністю зруйнувало сотні з них і забрало мільйони книжкових примірників. Децентралізація перетворила частину закладів на структурні підрозділи територіальних громад, де вони втратили окремий юридичний статус, але продовжили працювати. Попри втрати, бібліотеки не просто вижили — вони набули нових функцій: стали центрами психологічної підтримки, цифрового доступу, патріотичного виховання та збереження української ідентичності в умовах інформаційної війни.
Сьогодні бібліотека — це вже не тільки полиці з книгами. Це живий простір, де дитина вперше відкриває світ через сторінки, дорослий знаходить розраду чи відповідь на складне питання, а громада збирається на зустріч, майстер-клас чи просто щоб бути разом. У 2026 році питання «скільки бібліотек в Україні» звучить не як суха статистика, а як розмова про те, наскільки суспільство цінує доступ до знань і культури навіть у найважчі часи.
Історичний шлях бібліотечної мережі: від масового розквіту до сучасної оптимізації
За радянських часів Україна мала одну з найщільніших бібліотечних мереж у світі. Бібліотеки створювали як інструмент ідеологічного виховання та масової освіти. У 1990-х роках мережа почала скорочуватися через економічну кризу: закривалися сільські філії, зменшувалися фонди, скорочувався штат. До 2020 року кількість публічних бібліотек зменшилася майже на 37 % порівняно з початком 1990-х.
Після 2014 року процес прискорила децентралізація. Багато сільських бібліотек увійшли до складу територіальних громад як філії або відділи культурних центрів. Деякі громади свідомо оптимізували мережу, об’єднуючи заклади, щоб ефективніше витрачати обмежені бюджети. Війна 2022 року стала найжорсткішим випробуванням: за різними оцінками, кількість публічних бібліотек, що реально обслуговують користувачів, скоротилася на 18 %. Сьогодні цифра стабілізувалася на рівні близько 11 800–12 900 діючих публічних закладів, хоча точна кількість «бібліотечних просторів» дещо вища через реорганізації.
Які бібліотеки існують в Україні: типи, масштаби та особливості
Бібліотечна мережа України різноманітна. Окрім публічних, існують шкільні, наукові, академічні, технічні, медичні, сільськогосподарські та спеціалізовані заклади. Загальна кількість усіх типів сягає приблизно 40 000 установ. Кожен тип виконує свою місію, але саме публічні бібліотеки найближчі до повсякденного життя людей.
| Тип бібліотек | Приблизна кількість (2024–2026) | Основні функції | Сучасний стан та виклики |
|---|---|---|---|
| Публічні (в т.ч. для дітей та юнацтва) | 11 800–12 900 (функціонуючих) | Обслуговування населення, культурні заходи, доступ до інформації | Багато реорганізовано в ТГ; частина потребує ремонту; нові ролі під час війни |
| Шкільні та освітянські | 15 000–18 000 | Підтримка навчального процесу, формування читацької культури в дітей | Залежність від фінансування шкіл; перехід на цифрові ресурси |
| Наукові, академічні та ВНЗ | 300–400 | Наукові дослідження, спеціалізовані фонди, підтримка освіти | Сильні цифрові колекції; міжнародна співпраця |
| Спеціалізовані (медичні, технічні, для сліпих тощо) | близько 1 000–1 200 | Цільова допомога конкретним групам користувачів | Висока експертність фондів; обмежене фінансування |
Дані зібрані на основі статистики Міністерства культури України та матеріалів Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого.
Публічні бібліотеки — це основа мережі для пересічного громадянина. Вони розподілені нерівномірно: найбільше їх у сільській місцевості, хоча саме там найгостріше відчувається нестача нових книг і сучасного обладнання. Нормативи передбачають наявність хоча б однієї публічної бібліотеки на території сільської ради, а в містах — залежно від кількості населення (одна на 15–30 тисяч жителів у великих містах). На практиці ці норми не завжди дотримуються через брак коштів та кадрів.
Війна як каталізатор змін: втрати, відновлення та нова місія
Повномасштабне вторгнення завдало бібліотечній сфері важкого удару. За офіційними та експертними оцінками, постраждало понад тисячу бібліотек, з них кілька сотень — повністю зруйновано або настільки пошкоджено, що відновлення потребує капітальних вкладень. Втрати книжкових фондів перевищують п’ять мільйонів примірників. У прифронтових та окупованих районах бібліотекарі іноді евакуйовували найцінніші видання під обстрілами, а дехто продовжував працювати навіть під час окупації, зберігаючи українські книги та організовуючи тихий спротив через читання.
Проте війна одночасно виявила нову роль бібліотек. У багатьох громадах вони стали пунктами обігріву, місцями психологічної підтримки для переселенців та родин військових, центрами для проведення заходів з національно-патріотичного виховання. Національні та обласні бібліотеки активно документували події війни, створювали тематичні виставки та колекції. Сільські бібліотеки в тилу приймали дітей на творчі заняття, коли школи працювали дистанційно. Ця трансформація показала, що бібліотека — не просто сховище книг, а гнучкий соціальний інститут, здатний швидко адаптуватися до кризи.
Цифрова трансформація: як бібліотеки увійшли в нову епоху
Ще до 2022 року багато бібліотек почали впроваджувати електронні каталоги та онлайн-послуги. Сьогодні кілька сотень публічних бібліотек мають власні веб-сайти, а частина веде електронні каталоги. Під час пандемії та війни дистанційні послуги — онлайн-запис, електронна доставка документів, віртуальні виставки та Zoom-зустрічі з авторами — стали нормою.
У сільській місцевості доступ до інтернету та комп’ютерів у бібліотеці часто залишається єдиним способом для людей похилого віку чи сімей з низьким доходом користуватися цифровими ресурсами. Водночас повна цифровізація гальмується: не всі заклади мають стабільний зв’язок, сучасну техніку чи кваліфікованих фахівців для підтримки електронних систем. Найбільш просунуті бібліотеки вже пропонують доступ до українських та міжнародних баз даних, електронних книг і навіть 3D-принтерів чи творчих студій.
Виклики сьогодення та що чекає бібліотеки попереду
Найгостріша проблема — оновлення книжкових фондів. У 2024–2025 роках значна частина територіальних громад не виділяла коштів на закупівлю нових видань. Бібліотеки покладаються на гранти Українського інституту книги, волонтерські акції, пожертви та міжнародну допомогу. Старіння фондів і фізичний знос приміщень (багато сільських бібліотек потребують капітального ремонту або навіть не мають опалення) створюють відчутний тиск.
Кадрове питання теж непросте: низькі зарплати, виїзд фахівців за кордон або в інші сфери, старіння колективів. Водночас з’являються нові можливості — співпраця з школами, інтеграція в програми психосоціальної підтримки, участь у проєктах з цифрової грамотності та культурного туризму. Стратегічні документи на рівні держави та громад дедалі частіше розглядають бібліотеки не як «залишок минулого», а як важливий елемент інфраструктури відновлення та розвитку людського капіталу.
У 2026 році питання «скільки бібліотек в Україні» вже не стоїть так гостро, як питання «якими вони мають бути». Кількість поступається місцем якості: сучасній, доступній, технологічній і водночас душевній бібліотеці, яка залишається місцем, де людина відчуває себе частиною більшої спільноти. Поки існують такі простори — з полицями, комп’ютерами, затишними куточками для читання та живими подіями — мережа знань країни продовжує жити і підтримувати тих, хто її потребує.
