До першої річниці уряду Юлії Свириденко залишалося п’ять днів. Замість публічної оцінки роботи президент Володимир Зеленський оголосив про зміну політичної стратегії та кадрові перестановки в уряді. Уже наступного дня прем’єр-міністерка подала до Верховної Ради заяву про відставку, після чого парламент її підтримав. Це означає, що у відставку йде автоматично увесь склад Кабміну.
Причин таких змін суспільство так і не почуло. Залишається лише здогадуватися, чи впорався уряд зі своїми завданнями та за якими критеріями його оцінювали. Сюрпризом такі новини стали і для народних депутатів. За їхніми словами, вони дізналися про оновлення уряду із дописів президента у соцмережах та медіа.
Ця історія вкотре підсвітила не лише брак комунікації між гілками влади, а й продемонструвала розрив між передбаченою законом роллю парламенту та реальною практикою, у якій політична ініціатива концентрується навколо президента.
Хто має вирішувати, чи впорався уряд
Президент України не може одноосібно найняти або звільнити Кабінет Міністрів. Прем’єр-міністра, міністрів оборони та закордонних справ призначає Верховна Рада за поданням глави держави. Інших членів уряду — за поданням прем’єра. Уряд відповідальний перед президентом і парламентом, але підконтрольний і підзвітний саме Верховній Раді. Саме вона мала б оцінювати уряд не лише в день його відставки.
За належного парламентського контролю оцінювати Кабмін мали б не у закритому колі політичного керівництва, а народні депутати. Однак це складно робити у системі, де ключовим центром ухвалення рішень є президент. У результаті суспільство отримує політичний вердикт без публічного аналізу роботи Кабміну, чітких висновків і пояснення, що саме має змінитися з приходом нового складу.
Технічні виконавці президентського рішення?
За законом уряд формують за участі президента, Верховної Ради і кандидата на посаду прем’єра. Проблема виникає, коли неформальні перемовини повністю підміняють змістовну і відкриту процедуру, а парламент стає лише технічним виконавцем рішення, ухваленого в іншому місці. Наразі невідомо, чи відбувалися консультації з парламентськими комітетами до оголошення про перестановки.
Судячи з публічних і кулуарних реакцій, депутати не отримали пояснень щодо причин кадрових змін в уряді. Це робить парламентарів заручниками ситуації, а згодом і відповідальними перед суспільством за кадрові перестановки, на які вони мали обмежений вплив.
Символічно, що відставка Свириденко співпала з закінченням річного терміну її роботи. Свою програму діяльності цей склад Кабміну подав до Верховної Ради у вересні 2025 року, однак її так і не схвалили. Відповідно, немає затверджених парламентом цілей, за якими можна оцінювати ефективність уряду.
Кадрові перестановки в Україні регулярно супроводжуються зміною самої архітектури виконавчої влади. Міністерства об’єднують, розділяють, перейменовують, а їхні функції передають від одного органу до іншого. Оголосити таке рішення можна за один день, однак його втілення триває місяцями — як правило, півроку. У цей час міністерство працює, але значна частина ресурсів йде на відновлення процесів.
Зміна уряду змусить частину урядових законопроєктів почати парламентський шлях заново. Йдеться про 142 проєкти законів, внесені Кабміном Свириденко і не прийняті за основу в першому читанні. Для парламенту це означає фактично новий цикл роботи: розгляд на комітетах, підготовка висновків і ще одне перше читання.
Кадрові перестановки іноді справді потрібні. Структуру виконавчої влади є сенс переглядати, якщо вона не дає результату. Але будь-яке таке рішення має свою ціну: час, ресурси, втрата темпу виконання міжнародних зобов’язань, повторне налагодження процесів і ризик нових криз. Під час війни цих ресурсів обмаль. Тому будь-які політичні рішення варто оцінювати не лише крізь призму політичної доцільності, а й з погляду реалістичності впровадження.
Володимир Скрипець, керівник аналітичного відділу Лабораторії законодавчих ініціатив.
